Ярослава Солодєєва (Федорова): Код Сили (ЕКСКЛЮЗИВ!)

Її називають наймогутнішою спадковою відьмою України, жрицею Культу Санта-Муерте, також вона є фіналісткою “Битви екстрасенсів” та постійною експерткою проєкту “Слідство ведуть екстрасенси”. Але цю Ярославу знають далеко не всі. За публічним образом — жінка з глибоким інтелектом, сильною родовою пам’яттю та чіткою життєвою позицією.
Ярослава Солодєєва (Федорова) — з інтелігентної родини, де мистецтво, наука і культура були не декорацією, а способом мислення. Вона багато читає, мислить структурно, не боїться сумнівів і відповідальності, принципово не торгується з совістю — ані в роботі, ані в коханні, ані у війні.

У відвертій розмові з GLORY Ярослава говорить про вибір шляху і право від нього відмовитися, про любов без огляду на стереотипи, про служіння без героїзації, про війну як момент істини і про внутрішню дисципліну як головну форму свободи.

Про рід і походження

— Як поєднання мистецтва, науки і культури вплинуло на вас як на особистість?

Насправді це формує людину зсередини — майже непомітно, але назавжди.
Коли ти з дитинства живеш серед людей інтелектуальної праці, ти постійно перебуваєш у процесі навчання. У такій родині не говорять лише про побут — там завжди шукають нові сенси, нові техніки, нові підходи. Тебе вчать думати, аналізувати, відкривати нове, бо інакше, як казала бабуся, «заржавіють мозки».

Мене з малечку вчили одному простому, але важливому страху: найстрашніше — це не знати і навіть не вміти дізнатися. Лікарі, художники, поети — всі вони живуть у дуже інтенсивному енергетичному потоці, і цей стан передається. Я пам’ятаю своє дитинство як суцільну казку: постійне відкриття нового, краси, дивних і прекрасних речей навіть у найпростіших деталях.

Я добре пам’ятаю, як ми гуляли з дідом, і він раптом зупинявся, дивився на дерево й казав:
«Подивись, це створив Бог. Людина не здатна зробити таку красу».
І ти з дитинства вчишся бачити диво — в природі, в людях, у книжках. А бібліотека в нашій родині — це окрема форма спадку: дідова, бабусина, мамина, моя. Книги передаються так само, як гени. Ти просто живеш у світі див — і вже не можеш інакше.

— Який життєвий урок бабусі ви згадуєте найчастіше — особливо зараз, у дорослому віці?

Є два бабусині уроки, які з роками стають лише актуальнішими.
Перший — про гроші. Вона завжди повторювала: у жінки мають бути власні кошти і власні заощадження. Нехай це буде маленька пенсія — але це твої гроші. Жінка повинна заробляти, щоб не бути залежною. І щоб у разі біди — а бабуся завжди казала, що чоловіки часто помирають рано через війну, хвороби або дурість — жінка могла вижити самостійно. І, погодьтесь, у чому вона була неправа?

Другий урок — про гідність і межі в стосунках. У її час не було телефонів і переписок, але вона казала інакше: ніколи не рийся в кишенях чоловіка і не читай записки. Якщо там щось серйозне — ти все одно нічого не зміниш. Якщо несерйозне — краще цього не знати. Це був її досвід, болючий досвід першого шлюбу.

Я винесла для себе просте правило: я не торкаюся телефону чоловіка і завжди маю власні гроші. Це про повагу — і до себе, і до партнера.

— Чи є в родині історії, які ви раніше не розуміли, а з віком вони «відкрилися» зовсім по-іншому?

Так, і головна з них — про те, що чужих дітей не буває.
У нашій родині так склалося, що майже в кожного були діти від перших шлюбів. І бабуся завжди говорила: ніколи не ображай дітей чоловіка — намагайся з ними дружити. Вона так жила, так жив мій дід. Він ставився до бабусиного сина і його дітей як до власних онуків. І саме моя мама відіграла велику роль у тому, що син мого вітчима обрав собі професію. 

У моєму житті теж були «чужі» діти з попередніх шлюбів — але вони ніколи не були для мене чужими. І зараз у мого чоловіка є син від першого шлюбу. Я дуже добре знаю: дітям у таких ситуаціях найважче. Щоб зберегти родину і здорові стосунки, потрібно приймати всіх її членів як рідних.

Так, це непросто. Діти інколи бувають нестерпними. Але це діти людини, яку ти кохаєш. А коли все вибудувано правильно, їхні успіхи стають майже твоїми власними. Це і є справжня родина — не за кров’ю, а за прийняттям.

Про інтелект, книги і внутрішній світ

— Ви з дитинства багато читали, і вже в 9 років — серйозну дорослу літературу. Які книги сформували ваше мислення?

Я переконана: кожна книга, яку людина прочитала в житті, так чи інакше формує її світогляд.
Тому мені складно назвати одну — «головну» або фундаментальну. Я майже не читала дитячих книжок, бо вони мені були не надто цікаві. Уже в дев’ять років я читала серйозні тексти. Нещодавно, до речі, знайшла у своїй бібліотеці книгу професора Уточкіна «Цицерон і його час» — і дуже чітко пам’ятаю, як читала її саме в тому віці.

Тоді ж, у дев’ять років, я знайшла в книгарні підручник з латинської мови й буквально закохалася в ідею вивчати її самостійно. Я мріяла читати античних авторів в оригіналі. Не склалося, на жаль, але цей досвід дав мені дуже важливе розуміння: якщо людина справді хоче щось знати — вона знайде спосіб. Вчителі — це прекрасно. Але за відсутності можливостей ти все одно можеш зробити дуже багато сам.

— У вас вдома — велика бібліотека. Що для вас книга сьогодні: джерело знань, спосіб заспокоїтись чи форма діалогу з собою?

Для мене книга — це, передусім, скарб. Справжній.
Я дуже люблю друковані видання. Так, у мене повно книжок у телефоні й ноутбуці, але якщо текст мене по-справжньому захоплює — я його обов’язково купую або навіть роздруковую. Я все одно повертаюся до паперу.

Книга — це заспокоєння. Це естетика. Будь-який бібліоман знає це відчуття: запах нової книги, запах старої книги, запах бібліотечних шаф — це окреме задоволення. Так, у Google можна швидко знайти відповідь на запитання. Але книга завжди дає більше. Вона відповідає не лише на те, що ти запитав, а й відкриває додаткові сенси.

І найголовніше — книга змушує думати. Вона тренує мозок, не дає йому «застаріти». Для мене книга — це все.

— Чи є класичні автори, до яких ви повертаєтесь у складні періоди життя?

Насправді я повертаюся до них не лише у складні моменти — це мій щоденний ритуал.
У мене є правило: щоранку мінімум 30 хвилин — з античним філософом. Я дуже люблю Сенеку, Арістотеля, безумовно — Цицерона. Обожнюю Плутарха, особливо «Життєписи дванадцяти цезарів» — там, по суті, є все про людську природу.

І, звісно, Марк Аврелій. Сьогодні він надзвичайно популярний, але коли я відкрила його для себе, багато хто питав: «А хто це взагалі?» До речі, мій улюблений фільм — «Гладіатор». Максимус там — полководець Марка Аврелія, і вся його поведінка — це стоїцизм у дії.

Стоїцизм — це філософія, яка допомагає пережити важкі часи, не втративши себе. І так само — легкі, радісні часи, щоб теж не загубитися в них.

— Чи правда, що інтелект і глибина — це теж форма магії, просто не всі її так називають?

Справжня магія без інтелекту просто неможлива.
І без глибини — також. Магія — це не лише готові «рецептики», хоча вони теж існують і працюють. Це постійна, майже наукова робота: ти робиш власні відкриття, перевіряєш їх, аналізуєш результати.

Для цього потрібен інтелект і дуже чітка аналітична структура мислення. Магія — це не хаос. Це система. І без здатності мислити, аналізувати, робити висновки вона просто не існує.

— Як ви ставитеся до образу «відьми» в масовій культурі — і що в ньому найбільше спотворене?

Образ відьми в масовій культурі — це, по суті, спрощений шаблон.
Як і образ лікаря, військового чи будь-якого іншого фахівця. Масова культура створює архетипи, щоб людині було легше сприймати те, чого вона не знає. Частина цього образу має відношення до реальності, а частина — не має нічого спільного з нею.

У мене, наприклад, є помічниця по господарству — вона лікарка. І коли ми іноді дивимося медичні серіали, вона просто сміється, бо більшість того, що там показано, не має нічого спільного з реальною медициною. З образом відьми — те саме.

У масовій культурі це або легка «чарівна паличка», якої насправді не існує, або швидкі ритуали «за п’ять хвилин», або самотня, дивна жінка з готовими відповідями на все. У реальності ж це складний, глибокий шлях, який вимагає знань, дисципліни й відповідальності. І ця реальність значно цікавіша, ніж будь-який шаблон.

Про вибір шляху і відповідальність

— Ви — спадкова відьма, але водночас дуже раціональна й структурна людина. Чи був момент, коли ви сумнівалися у своєму шляху?

Так, і більше того — був момент, коли я свідомо відмовилася від нього.
Мені було приблизно 18–19 років, і тоді цей шлях почав мене серйозно обтяжувати. Я не просто сумнівалася — я вирішила, що не хочу більше цього бачити, знати і робити. Я хотіла жити спокійним, «нормальним» людським життям. Така практика існує — свідома відмова від дару.

Я зібрала всі книги, які в мене тоді були — а їх було небагато, і дістати їх було надзвичайно складно, інтернету ж не існувало. Зібрала всі карти, пішла на Дніпро, стала у спеціальному місці — так, як потрібно — і кинула все у воду. Вголос сказала, що свідомо відмовляюся від свого дару і не хочу більше нічого з цим мати спільного.

Сумніви й навіть тимчасова відмова — це нормально. Не сумнівається у своєму шляху лише людина, яка вже стала абсолютно черствою. Як казала моя бабуся: якщо лікар ніколи не сумнівається у поставленому діагнозі і не перевіряє себе — йому варто йти в патологоанатоми. Хоча й там, чесно кажучи, теж є питання.

— Чи пам’ятаєте ситуацію, коли сила роду буквально «втрутилася» у ваше життя?

Так, і це був один із найяскравіших моментів у моєму житті.
Я ніколи не хотіла мати дітей. Я була впевнена, що мені це не потрібно. І одного разу мені наснився мій дід — на той час уже покійний. Він ішов полем по стерні, босоніж, у брилі, і вів за собою трирічного хлопчика. Підійшов до мене й підвів дитину просто до мене.

Я сказала: «Діду, ні, ні, я не…»
А він подивився на мене так, що я все зрозуміла. І ще зрозуміла інше: наш рід дивиться на цей світ нашими очима. Я сказала: «Добре».

Через зовсім короткий проміжок часу я дізналася, що вагітна. У мене народився син. І в три роки він виглядав саме так, як той хлопчик, якого мені показав дід у сні.

— Ви фіналістка «Битви екстрасенсів», але ніколи не виглядали людиною, що женеться за славою. Що для вас публічність?

Насправді я навіть не дуже хотіла йти на «Битву екстрасенсів».
Я ніколи її не дивилася по телевізору — чесно. Туди мене буквально привела подруга, яка вирішила за мене, що мені це потрібно.

Публічність для мене завжди була непростою. Мені важко витримувати увагу людей. Особливо в перші роки після проєкту, коли до мене підходили з проханням сфотографуватися — я почувалася дуже ніяково. Це не мій природний стан.

Але публічність, як правило, наздоганяє тоді, коли ти її зовсім не плануєш. І разом із нею приходить відповідальність. Ти багато чого вже не можеш собі дозволити, бо на тебе дивляться. Ти стаєш прикладом — у словах, реакціях, поведінці. Це не про славу. Це про обов’язок показувати шлях.

— Де проходить межа між допомогою людям і небезпекою «вигоріти», коли ти працюєш з енергіями й болем?

Ця межа дуже тонка — і дуже важлива.
Щоб не вигоріти, ти змушений ставати трохи холодним. Я часто кажу: я не люблю людей, — і це абсолютно не заважає мені добре виконувати свою роботу. Любов до людства як абстракції не має нічого спільного з професійною відповідальністю.

Потрібно чітко усвідомити: ти не несеш відповідальності за життя іншої людини. Ти відповідаєш лише за свою роботу — за те, що і як ти зробив. А не за те, як людина скористається почутим і які рішення прийме далі.

Рятівництво — це прямий шлях до вигорання. Тому тут я кажу чітко: ні, ні — і ще раз ні.

Про Україну, війну і позицію

— Ви з 2014 року принципово не працюєте з росіянами. Чи був це складний вибір?

Ні, для мене це був не складний вибір — це був внутрішньо очевидний перехід.
Людина, яка ображає твоїх близьких, не може бути для тебе близькою. Це дуже проста логіка. Так, фінансово це було незручно. Так, це було непросто у стосунках із тими клієнтами, з якими я вже працювала. Серед них були цілком адекватні, притомні люди.

Я телефонувала й казала: «Вибачте, але на цьому етапі наша співпраця неможлива. Я думаю, ви розумієте — чому». І знаєте, що я чула у відповідь? «Так, ми розуміємо, це якась дурня, це швидко закінчиться, це взагалі якась непонятка». Я ніколи не чула від своїх клієнтів агресивних лозунгів чи заяв на кшталт «Крим наш» або «ми вас завоюємо».

Але для мене все було абсолютно однозначно. У мене було дуже багато клієнтів і пацієнтів із Донецької та Луганської областей, з якими я працювала роками. У Криму в мене було багато друзів — я їздила туди працювати двічі на рік, по місяцю. І коли все це почалося у 2014-му, у мене не було жодної хвилини сумнівів і жодного «не все так однозначно».

Так, це було важко фінансово. Але це було дуже легко по душі.

— Як війна змінила ваше розуміння служіння людям?

Війна не змінила мого ставлення до служіння — воно просто залишилося таким самим.
Я ніколи не брала гроші за пошук зниклих безвісти — ні в мирний час, ні зараз. Я не беру гроші за роботу з військовими, бо для мене це просто неприйнятно.

Я завжди допомагала тим, чим могла. І продовжую це робити. Як служила — так і служу. Тут немає героїзму. Це мій нормальний стан.

— Ви — волонтерка, співзасновниця благодійного фонду. Коли допомога стала для вас не епізодом, а способом життя?

Волонтерство — це не статус і не діяльність, це стан душі.
Я навіть довгий час не знала, що це так називається. Я просто допомагала. Допомагала безпритульним тваринам. Допомагала людям у місцях позбавлення волі. Це було задовго до війни.

Коли почалися активні бойові дії, десь у 2015 році, я зателефонувала людям, через яких допомагала тюрмам, і чесно сказала: «Пробачте, але зараз у мене зовсім інші задачі. Я фізично не потягну все». І до цього поставилися з повним розумінням.

Для мене волонтерство не залежить від часу — мирний він чи воєнний. Це частина життя. Ти робиш це не тому, що «треба», а тому, що не можеш інакше.

— Що для вас сьогодні означає бути українкою — не декларативно, а щоденно?

Бути українкою для мене — це не роль і не заява, це спосіб існування.
Я народилася українкою, і мені в цьому дуже пощастило. Я народилася в Україні, у Києві, а значну частину дитинства провела в українських селах — з дідом, серед простих жінок, які не були красномовними, інколи були неписемними, але мали глибоку гідність.

Бути українкою — це просто бути собою. Так, я перевела всі свої соцмережі на українську мову. Так, я підтримую українців так, як можу. Але головне — це внутрішнє відчуття приналежності й відповідальності, яке не потребує декларування.

— Чи вірите ви, що ця війна змінить не лише країну, а й колективну свідомість українців?

Я не вірю, що війна змінює людей — вона оголює їхню суть.
Вона витягує назовні те, що було в людині з самого початку. Ми це бачимо щодня. Для когось війна стала точкою повного включення — незалежно від того, воює він сам чи воюють його близькі. А хтось продовжує жити своє «найкраще життя».

І ті, і ті залишаються собою. Людей не змінює ні війна, ні катастрофи, якщо вони самі не хочуть змінитися.

— У вас вдома кілька собак із притулків і понад сім котів. Чому тема тварин для вас настільки важлива?

Бо очами тварини на людину дивиться Бог.
Неважливо, про якого Бога ми говоримо. Перед твариною людина завжди проявляється такою, якою вона є насправді. Жорстока — знущається з того, хто слабший. Сильна і благородна — не може не допомагати тим, хто не здатен подбати про себе сам.

Я люблю тварин. Мені з ними добре. У мене в ліжку можуть спати і кіт, і собака — і це для мене нормально. Ми живемо разом, нам разом добре. Ось і вся відповідь.

Про любов, партнерство і зрілі стосунки

— Ваш чоловік Андрій молодший за вас на 17 років, і ви разом уже 7 років. Що для вас справжня зрілість у стосунках?

Зрілі стосунки починаються з руху назустріч одне одному.
Найважливіше — це коли обидва партнери роблять кроки не від себе, а до іншого. У зрілих стосунках людина перш ніж щось сказати чи зробити, думає: як на це відреагує той, хто поруч. Ти не хочеш свідомо образити або створити дискомфорт людині, з якою живеш, — і це принципово.

Друга важлива річ — у зрілих стосунках люди допомагають одне одному зростати: як особистостям, як професіоналам, як людям. Вони намагаються полегшити життя одне одному. Але — і це ключове — з обох боків. Якщо це гра в одні ворота, це не зрілі стосунки. Це взагалі не стосунки.

— Чи доводилось вам захищати свої стосунки від суспільних стереотипів?

Ні, я ніколи не захищаю свої стосунки від суспільної думки.
Якщо чесно, мені абсолютно байдуже, хто і що думає про моє особисте життя. Це стосується навіть родичів. Хоча в історії з Андрієм є важливий момент: моя мама — єдина людина, з якою я його познайомила. Вона подивилася на нього і сказала: «Боже, нарешті в твоєму житті нормальний чоловік. Я тебе дуже прошу — зроби все, щоб у вас було добре».

Коли мама вже помирала, ми приїхали до неї, і вона сказала: «Який він хороший. Будь ласка, не зроби йому боляче, не ображай його». Вона знала мій, скажімо так, непростий характер і на що я здатна.

А суспільна думка… Кожен живе так, як хоче. Кожен плаче свої сльози в подушку. І кожен цілує того, кого хоче. Орієнтуватися на чужу думку у власних стосунках — це, мабуть, найгірше рішення, яке може ухвалити людина.

— Що вас навчив ваш чоловік — як жінку, не як відьму?

Мій чоловік навчив мене бути жінкою.
Бути слабкою. Не тягнути все на собі. Дозволяти собі плакати, коли сумно, бо тепер у мене є до кого прийти, кому поскаржитися і від кого отримати підтримку.

Цього не було в моєму житті дуже довго — мабуть, із того моменту, як у 2007 році помер мій дід. Після нього я не мала такої підтримки ні від кого. І мій чоловік зняв із мене те, що я називаю «броніком». Я була повністю закрита, звикла вирішувати все сама і вважала, що це круто.

А ще він навчив мене простій речі: не всі проблеми — це проблеми. І за це я йому безмежно вдячна.

 

— Якщо забрати всі титули — хто така Ярослава Солодєєва насправді?

Титули — це публічна частина життя, а не його суть.
А насправді я — дружина свого чоловіка, мама свого сина, художниця, трохи магічна «науковиця», бо дуже люблю копатися в книжках, експериментувати, шукати нові підходи й робити те, чого раніше не робила.

Я — людина, яка живе своє життя і отримує від нього задоволення. Навіть тоді, коли важко. Навіть коли здається, що все — кінець. Ти думаєш, що здаєшся, але знаходиш у собі сили й не здаєшся. І це, насправді, дуже круто.

Я не живу титулами. Я живу так, як я є.

— Яку частину себе ви бережете від публічності?

Ніяку.
По-перше, якщо хтось справді хоче щось дізнатися — він усе одно дізнається. По-друге, люди завжди проєктують назовні те, що є всередині них самих. Коли людина пише або думає щось погане — вона відкриває себе. Коли добре — теж.

Я нічого не приховую. Мені можна ставити будь-які запитання — я відкрита до діалогу і не роблю таємниць зі свого життя. Це безглуздо. Треба жити так, щоб тобі не було за що соромитися.

— Чи є в вас страхи — і як ви з ними працюєте?

Так, у мене є дуже сильний страх — страх висоти.
Він спадковий, від прадіда, батька моєї бабусі. Я з ним працювала по-різному: стрибала з парашутом з інструктором — і, скажу чесно, думала, що помру. Не допомогло. Лазила по деревах у дитинстві через силу — не допомогло.

Але з часом я зрозуміла головне: зі страхом потрібно дивитися одне одному в обличчя. Треба ставити собі запитання — чому я цього боюся? Бо страх — це невідомість і втрата контролю.

Є побутові страхи: що не вистачить грошей, що хтось потребуватиме допомоги, а ти не зможеш її дати. Такі періоди в моєму житті були. Я з них вийшла — і знаю, що вийду ще раз, якщо доведеться.

У підсумку зі страхом або дружать, або укладають із ним умовний договір. Такий собі «договорняк» із власним страхом — і з цим можна жити.

— Яке ваше головне життєве правило сьогодні?

Я не живу за одним-єдиним правилом, але є базові речі.
Дисципліна. Повага до себе. Повага до інших. Насправді повага до себе і дисципліна — це майже одне й те саме, бо щоб щось побудувати, потрібно докладати зусиль. А для цього треба бути дисциплінованою людиною.

А якщо зовсім коротко, одним реченням: немає нічого неможливого.

— І якщо уявити, що вас читає дівчина, яка тільки шукає себе: що б ви сказали їй одним реченням?

Ніколи себе не зраджуй.

 

Фото: Із особистого архіву Ярослави Солодєєвої